Человечность выше идеологии...

Людяність — вище за ідеологію та сила вільного слова не має перепон.

В історії культури є постаті, які своїм життям спростовують спрощені уявлення про національну обмеженість чи ідеологічну нетерпимість. Одним із таких прикладів гуманізму та моральної стійкості в українському мистецтві ХХ століття був Микола Лукаш — геніальний перекладач та лінгвіст, який володів десятками мов і подарував українському читачеві шедеври від Сервантеса й Боккаччо до Блока та Пастернака. Микола Лукаш народився 19 грудня 1919 р. у м. Кролевці на Сумщині. Щє змалку проявляв здібності до вивчення мов (знав їх близько 30-ти). 

У часи, коли тоталітарна система вимагала від митців беззастережного підкорення, а пізніше через ідеологічні рамки намагалися розділити світ на «своїх» і «чужих», Лукаш демонстрував зовсім інший вимір світогляду— через самопожертву та повагу до людської гідності.

Приклад Миколи Лукаша наочно доводить: справжня культура не будується на запереченні чи ненависті. Зауважу, що митці такого масштабу перекладали російських авторів не з любові до радянського режиму, а з глибокої поваги до людського слова. Своєю працею вони доводили, що українська культура є настільки самодостатньою і сильною, що може вільно приймати світові скарби і збагачувати себе, але не втрачати власного обличчя. Вони боролися не проти чужої мови, а проти системного насильства, несвободи та примусу.

Для Лукаша мова ніколи не була інструментом ворожнечі чи критерієм розділення людей. Його життєвий шлях — це насамперед нагадування про те, що людяність завжди стоїть вище за будь-які політичні мури.

В 1973 році репресивна машина засудила літературознавця Івана Дзюбу за його працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

В своїй праці Дзюба критикував радянську систему не з антикомуністичних чи націоналістичних позицій, а саме з позицій класичного, «чистого» марксизму-ленінізму.

Він цитував Леніна, Карла Маркса та Фрідріха Енгельса, доводячи, що партійна номенклатура на чолі з Брежнєвим та підручними в Україні зрадили базові ідеї рівності народів, братства та вільного розвитку культур, прописані в теорії.

Розглядаючи справу, Київський обласний суд засудив Івана Дзюбу до 5 років ув'язнення та 5 років заслання, знаючи що за слабкістю здоров'я він там просто не виживе.

Тоді Микола Лукаш вчинив крок, на який більше ніхто не наважився. Він надіслав офіційне звернення до вищих органів влади:

«У зв'язку з тим, що я, нижчепідписаний, цілком поділяю погляди літератора Дзюби Івана Михайловича... прошу ласкаво дозволити мені відбути замість вищеназваного Дзюби І. М. визначене йому судом покарання».

Цей лист зламав Лукашеві подальше життя. Письменника негайно виключили зі Спілки письменників України, позбавили права друкуватися та на довгі роки прирекли на ізоляцію та цькування. Але, при всьому цьому, він не зрадив себе та остався людиною з щирим серцем.

Фото 1956 р. з особової справи М. О. Лукаша в Спілці письменників України.